Чому корейське кіно швидко набирає популярність у всьому світі

Міркуємо на тему того, чому корейські фільми користуються таким успіхом по всьому світу.

2019 й – рік тріумфу корейського кіно. Країна, чиї фільми до цього жодного разу не перемагали в Каннах і не номінувалися на «Оскар» (навіть на «краще іноземне кіно»), разом закрила ці гештальти – спасибі прекрасним «Паразитам» -які ударною хвилею пройшлася по іншим фестивалям і преміях: третє місце в Торонто, три номінації на «Золотий глобус», приз за кращий акторський ансамбль від Гільдії акторів. Останній, до речі, вважається одним з ключових чинників для перемоги на головній номінації «Оскара». Якщо це трапиться, «Паразити» стануть першою іноземною картиною в історії, що взяла «кращий фільм».

Спалах інтересу до їх національної кінематографії дісталася і до України.

Що ж змінилося? Невже тільки з виходом «Паразитів» корейське кіно нарешті вийшло з андерграунду? Так, в загальному то ні: «Олдбоя» називали новою класикою ще десять років тому, «Об’єднана зона безпеки» того ж Пак Чхан-ука і «Спогади про вбивство» Пон Джун-хо – є частими гостями у всіляких топів «кращих фільмів XXI століття »; «Людину з нізвідки» нерідко називають одним з кращих екшн-фільмів 2010-х, «Крик» – постійний учасник подібних списків для хоррор-картин.

Насправді корейський кінематограф ще з початку століття заявив про себе як про постачальника, напевно, кращих жанрових картин сучасності – трилерів, детективів, жорстоких хоррорів. Вони зайняли ту нішу, що абсолютно втратив Голлівуд, – нішу середньобюджетного кіно, про втрату якого плачуть Мартін Скорсезе і Террі Гілліам, справедливо звалюючи все на діснеївські блокбастери.

І «Паразити» в цьому контексті виглядають не якимось кардинально новим поворотом для корейського кіно – швидше логічним підсумком всіх національних кінематографічних досягнень. Вони не настільки кращі (або взагалі не кращі) «Олдбоя» і точно не чутливіші «Спогадів про вбивство» (кращий фільм Пон Джун-хо), але це універсальне і безпомилково зроблене кіно. Саме таке, яке і потрібно було корейцям, щоб «втягнути» навіть самих несприйнятливих до інших ментальностей глядачів.

Адже в ментальності багато в чому і лежить секрет успіху корейців. Жанрове кіно завжди пов’язане з загостреним, крайніми емоціями, яким вже немає місця в плюшевому Голлівуді. У пуританській Америці дуже сильні внутрішні табу режисерів (та й глядачів, якщо вже на те пішло), і будь-яке відходження від цих табу там сприймається як навмисний акт протесту – за це лаяли і раннього Тарантіно, і, наприклад, «Таксиста» Скорсезе, фільми за нинішніми мірками не дуже-то кровожерливі. Правда в тому, що протестом це найчастіше і є: гіперболізоване насильство, як і, наприклад, спалахи раптової ексцентрики, в Голлівуді майже ніколи не виглядають органічними.

З корейцями все інакше. У них начебто відсутній цей внутрішній бар’єр – їхнє ставлення до тем на зразок жорстокості, сексу, усіляких перверсій або яких-небудь зовсім крайніх речей на кшталт інцесту набагато простіше. Навіть цілком мейнстрімний «Олдбой», якщо так подивитися, – кіно дуже нездорове: тут і все той же інцест як головний важіль сюжету, лизання черевик, відрізання язиків, тортури, муки, суїцид, труна, труна, кладовище, в загальному, цілий паноптикум збочень. Очевидно запозичені у Заходу жанрові стежки в корейському кіно об’єднуються з чисто азіатською несамовитістю – так народжується дивовижний сплав в історіях, що рухаються зі зрозумілих європейському глядачеві маршрутами, але з абсолютно невластивою західному кіно інтонацією і надмірністю.

Ті ж «Паразити», до пори до часу існуючі майже як комедія ситуацій, в середині раптово згортають мало не до шаленого трешу. Про цю різку зміну жанрів пишуть всі західні журналісти, але – ось в чому справа – сам режисер Пон Джун-хо не вважає, що у нього взагалі є якийсь зсув у інтонації. Те, що ми сприймаємо як холодно розрахований драматургічний крок, для нього було абсолютно природним розвитком історії.

Корейці не бояться крайнощів, в тому числі емоційних. І тому набагато краще працюють на контрастах – навіть в самих пронизливих і глибоко трагічних історіях наприкладі тих же «Спогадів про вбивство» у них завжди є місце для гумору, і навпаки. У цьому вони трохи схожі на японців, але ті занадто, чи що, расисти, щоб так близько брати жанрові лекала Гайдзин. І тому їх кіно для непідготовленого європейського глядача часто може виглядати нестерпним.

Корейська ж кінематографія – ідеальний симбіоз двох культур: досить колоритна, щоб відрізнятися від мейнстріму і пропонувати новий погляд на звичні кліше; але в той же час не настільки одіозна, щоб її своєрідність стала неприємною.

А як ви думаєте корейське кіно популярність якого назріла зараз, досягла максимуму чи ні?