Уже кілька днів в українському прокаті йде фільм Джуманджі: Наступний рівень, рецензія на який нижче у цій статті. Поки загальні відгуки про фільм позитивні, про те в нас трохи інший погляд на нього.
З часу подій «Заклику джунглів» пройшов якийсь час: друзі з минулої частини розбрелися хто куди, жити своїм життям і радіти новому дню. Але не радіє один Спенсер (Алекс Вульф), який вчиться в холодному Нью-Йорку, підробляє на жахливій роботі і через свою скутість втратив відносини з Мартою (Морган Тернер). Повернувшись додому на канікули, він – замість того щоб зустрітися з друзями – вирішує сам, поодинці, запустити «Джуманджі», яку він, всупереч обіцянці, ще не знищив. Зрозумівши, що трапилося, друзі відправляються за ним і випадково (консоль-то несправна) захоплюють з собою дідуся Спенсера Едді (Денні ДеВіто) і містера Майло (Денні Гловер) – колись близького друга Едді, з яким вони давно посварилися через бізнес -конфлікт.
Оновлена «Джуманджі», погодьтеся, – франшиза дуже дивна. У добу, коли навіть культові серії не можуть перезапустити так, щоб не отримати черговий катастрофічний провал (подивіться на «Термінатора», з ним вже втретє обламуються), раптом з’являється фільм, заснований на кіно двадцятирічної давності, у якого не було ні великого комерційного успіху. І раптом виявляється величезним хітом, збирає майже мільярд в світовому прокаті і на пару з безпрограшним «Людиною-павуком» виводить кінопідрозділ Sony з низки касових невдач.
І адже зовсім не ясно, звідки взявся такий успіх: «Поклик джунглів» не особливо працював як ностальгічна пригода (вже точно не на тлі «Пробудження сили» або «Першому гравцеві приготуватися»), а сама його цікава частина – осмислення ігрових умовностей в форматі кіно – чи могла зачепити молоду аудиторію хоча б тому, що зроблена з досить застарілою оптикою. Це була стерильна екшен-комедія причину популярності якої не зрозуміли навіть автори. А тому в сиквелі про всяк випадок вирішили зняти приблизно те ж саме – і навіть без всяких звичних сиквельних «більше, краще, сильніше». Просто те ж саме.
Єдине відмінність «Нового рівня» – включення двох персонажів-людей похилого віку, чарівних Денні ДеВіто і Денні Гловера. З ними пов’язані найвдаліші сцени фільму (і єдиний по-справжньому смішний гег, в якому ДеВіто, вже вийшовши з гри, використовує «харизму мачо») і раптово з’явилася тема прийняття смерті. Яка, звичайно, проста і банальна, але в теорії могла завести кіно в цікаві моральні нетрі.
Чарівність своїх старичків фільм експлуатує максимально невміло: більшу частину часу герої ДеВіто і Гловера заховані під шкірою кривляння Двейна Джонсона, Кевіна Гарта, а потім ще й Аквафін.
Багато хто ці речі пояснює режисером Джейком Кезданом, якому вже під полтинник, і його награності вистачає тільки на повторення знайомих жартів про NPC (в першій частині це було навіть кумедно) і стереотипний підзаголовок «Новий рівень» (третя частина, мабуть, буде «Гейм овер»). Насправді ніякого «нового рівня» тут, звичайно, немає – всього лише зміна декорацій і сумовитий бектрекінг. Класно, звичайно, що від моралі «гри – зло» ми перейшли до сентенції «гри – норм, якщо з неї виходити», але, Спілберг це зробив краще, драйвово і набагато красивіше.
Незважаючи на те, чи сподобалася вам рецензія на Джуманджі: Наступний рівень, дивитися цей фільм чи ні вибір лише за Вами.
Leave a Reply
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.